Львівський апеляційний адміністративний суд

14 лютого 2014, 12:38

Узагальнення практики розгляду судами першої інстанції та Львівським апеляційним адміністративним судом справ з приводу оскарження рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби

На виконання плану роботи Львівського апеляційного адміністративного суду здійснено вивчення та узагальнення практики розгляду адміністративними судами апеляційного округу та апеляційним адміністративним судом справ з приводу оскарження рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби в 2012 та 2013 роках.

Предметом дослідження була судова практика вирішення цієї категорії справ у вказаний вище період.

Метою вивчення судової практики стала потреба виявити проблемні питання судової практики розгляду таких спорів, в тому числі, пов’язаних із застосуванням відповідного законодавства, та надати пропозиції щодо заходів, які необхідно вжити для формування єдиної судової практики з цієї категорії спорів.

Статтею 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, які виникають у зв’язку з здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій.

До таких правовідносин можна зокрема віднести публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб з органами державної виконавчої служби щодо оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності.

У зв’язку з цим актуальності набуває необхідність напрацювання однакових підходів до формування адміністративними судами судової практики у цій категорії справ, що є основним завданням цього узагальнення.

Основні питання, що підлягали з’ясуванню під час виконання даного узагальнення є:

1. Загальна характеристика спорів про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби.

2. Результати апеляційного перегляду таких справ, характерні помилки у правозастосуванні та причини їх виникнення.

3. Проблемні питання розгляду справ цієї категорії адміністративними судами. Вплив судової практики на результати їх розгляду.

4. Пропозиції щодо заходів, які необхідно вжити для формування єдиної судової практики.

До джерел інформації, що були використані при здійсненні цього узагальнення судової практики слід віднести: Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року; практику Європейського суду з прав людини, Конституцію України; Кодекс адміністративного судочинства України; Закони України «Про виконавче провадження» та «Про державну виконавчу службу»; «Інструкцію з організації примусового виконання рішень», затверджену наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 №512/5; «Інструкцію про проведення виконавчих дій», затверджену наказом Міністерства юстиції України від 15.12.1999 №74/5; «Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 №845; Постанову Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби» від 13грудня 2010 року №3; судові рішення місцевих загальних судів як адміністративних судів та окружних адміністративних судів апеляційного округу, а також рішення Львівського апеляційного адміністративного суду за результатами перегляду справ цієї категорії.

1.Аналіз статистичних даних

У 2012 році апеляційним адміністративним судом розглянуто 602 апеляційні скарги у справах пов’язаних із оскарженням рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби. За результатами апеляційного перегляду у 384 справах судові рішення залишено без змін (63,8%), у 204 скасовано судові рішення (33,9%) у 14 справах – змінено (2,3%).

При цьому слід вказати, що у 18 випадках (3%) судове рішення було скасовано апеляційним судом із закриттям провадження у справі, а при перегляді процесуальних ухвал у вказаній категорії справ, що становлять 33,6% із загальної кількості судових рішень 105 із них були залишені без змін (53,6%) та 91 скасовано (46,4%) із направленням справи для продовження розгляду або прийняттям нової ухвали у справі.

У 2013 році апеляційним адміністративним судом розглянуто 1187 апеляційних скарг у справах пов’язаних із оскарженням рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби.

Тобто, в порівнянні із 2012 роком, кількість переглянутих в апеляційному порядку судових рішень із вказаної категорії справ збільшилась майже у 2 рази.

За результатами апеляційного перегляду у 777 справах судові рішення залишено без змін (65,5%), у 391 скасовано судові рішення (32,9%) у 19 справах – змінено (1,6%).

При цьому, у 18 випадках судове рішення було скасовано апеляційним судом із закриттям провадження у справі (1,5%), а при перегляді процесуальних ухвал у вказаній категорії справ, що становлять 40,2% із загальної кількості судових рішень, 282 із них були залишені без змін (59,1%), 4 – змінено (0,9%) та 191 скасовано (40%) із направленням справи для продовження розгляду або прийняттям нової ухвали у справі.

Причинами виникнення спорів було: недотримання органами ДВС вимог законодавства щодо проведення виконавчого провадження, зокрема безпідставне повернення виконавчих листів, закриття виконавчого провадження, відмова у відкритті або безпідставне відкриття виконавчого провадження; дії органів ДВС, зокрема щодо застосування штрафів за невиконання вимог державного виконавця, стягнення виконавчого збору та інші.

Як вбачається із статистичних даних, судами при розгляді даної категорії спорів, в більшості випадків, правильно застосовувались норми матеріального та процесуального права, підстави ж за яких рішення судів першої інстанції були скасовані будуть проаналізовані далі по тексту.

Однак, принагідно слід відмітити, що незважаючи на незначне покращення показників у 2013 році, майже кожне третє рішення судів першої інстанції було скасовано апеляційним адміністративним судом.

В переважній більшості суди допускали порушення процесуальних норм права, зокрема у зв’язку із неможливістю вірно визначити юрисдикцію та предметну чи територіальну підсудність вказаної категорії справ, а також у зв’язку із безпідставним залишенням адміністративного позову без розгляду через пропуск без поважних причин строку звернення до адміністративного суду і т.п.

Отже, як показують статистичні показники, особливої уваги потребує дослідження саме процесуальних питань, які виникають при розгляді спорів пов’язаних із оскарженням рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби.

2.Скасування судових рішень з підстав порушення норм процесуального права

Аналізуючи практику судового розгляду справ щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, які надійшли до суду апеляційної інстанції із апеляційними скаргами на ухвали судів першої інстанції слід звернути увагу, що до Львівського апеляційного адміністративного суду в основному оскаржувались ухвали судів першої інстанції про залишення позовної заяви без розгляду, про повернення позовної заяви, про відмову у відкритті провадження у справі, а також інші ухвали, які в основному були пов’язані із визначенням юрисдикційної приналежності справи, її підсудності та застосуванням судами строків звернення до адміністративного суду.

По таких справах суд апеляційної інстанції в більшості випадків залишав без змін ухвали судів першої інстанції, констатуючи правильність дотримання норм процесуального права, однак у значній кількості справ апеляційні скарги були визнані обґрунтованими і ухвали судів першої інстанції скасовані, а справи направлені для продовження розгляду або ж були прийняті нові ухвали.

2.1 Питання визначення юрисдикції судів щодо вирішення справ з приводу рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби

Порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності посадових осіб державної виконавчої служби встановлено ст.82 Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до цієї норми об’єктом оскарження є рішення, дії або бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби. Перелік рішень, які може ухвалювати державний виконавець, та вимоги до змісту цих документів наведено в «Інструкції з організації примусового виконання рішень», затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5.

Відповідно до п.1.5 цієї Інструкції державний виконавець приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складання актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених Законом та іншими нормативно-правовими актами. Водночас необхідно звернути увагу, що перелік рішень, які може ухвалити державний виконавець, не є вичерпним, а тому незалежно від того, яким шляхом оформлені рішення, усі вони можуть бути оскаржені.

Крім рішень державного виконавця, оскарженню підлягають рішення інших посадових осіб державної виконавчої служби. До них належать начальник відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, та керівник вищого органу державної виконавчої служби.

Статтею 82 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено альтернативний порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності посадових осіб державної виконавчої служби, який залежить від статусу суб’єкта оскарження у виконавчому провадженні.

Цією статтею визначено три групи осіб, які можуть оскаржити до суду рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби. До них належать сторони виконавчого провадження (стягувач та боржник, їхні представники, прокурор), інші учасники виконавчого провадження (експерти, спеціалісти, перекладачі, суб’єкти оціночної діяльності – суб’єкти господарювання) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій (поняті, працівники органів внутрішніх справ, органів опіки і піклування, інших органів та установ). Такі ж групи осіб визначено у ч.1 ст.181 КАС України.

Інші особи, які не визначені у ст.82 Закону України «Про виконавче провадження» та ст.181 КАС України, також можуть оскаржити рішення, дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби, однак у загальному порядку, встановленому КАС України.

Порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби залежить від наведеної класифікації суб’єктів оскарження.

Так, ч.4 ст.82 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, – до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Відповідно до ч.5 цієї статті рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб) можуть бути оскаржені до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Порядок розгляду адміністративними судами справ з приводу рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби встановлено ст.181 КАС України.

Відповідно до ч.1 цієї статті учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

За приписами ч.1 ст.1212 ГПК України скарги на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів можуть бути подані стягувачем, боржником або прокурором.

Згідно з ч.1 ст.383 ЦПК України правом звернутися до суду із скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, мають право сторони виконавчого провадження.

Таким чином, суб’єктний склад осіб, які наділені правом на звернення до суду в цій категорії справ, визначений КАС України, значно ширший порівняно з відповідним переліком, визначеним Господарським та Цивільним процесуальними кодексами України, які наділяють таким правом лише сторін виконавчого провадження, а також прокурора – у господарському судочинстві.

Однак, положенням ч.4 ст.82 Закону України «Про виконавче провадження», яка встановлює правила визначення юрисдикції судів щодо вирішення справ з приводу рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, визначено нові критерії розмежування юрисдикцій: суд, який видав виконавчий документ, та статус суб’єкта звернення до суду у виконавчому провадженні.

Отже, за загальним правилом, сторони виконавчого провадження, їхні представники та прокурор можуть оскаржити рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення до суду відповідної юрисдикції, яким видано виконавчий лист.

Встановлений ст.82 Закону України «Про виконавче провадження» порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності посадових осіб державної виконавчої служби свідчить про те, що законодавцем зроблено спроби уніфікувати цей порядок та узгодити норми цього Закону з відповідними положеннями адміністративного, цивільного та господарського процесуального законодавства.

Водночас визначення юрисдикції судів з урахуванням статусу позивача у виконавчому провадженні є невиправданим, оскільки на практиці може виникнути ситуація, коли одне рішення, дія чи бездіяльність може бути предметом розгляду судів різних юрисдикцій, що, у свою чергу, може породити ухвалення протилежних за змістом рішень.

Критерій визначення юрисдикції судів щодо справи повинен бути один – це суд, який видав виконавчий документ.

Виконавчі документи, видані судами, становлять лише частину рішень, що підлягають примусовому виконанню державною виконавчою службою. Перелік усіх виконавчих документів наведено у ч.2 ст.17 Закону України «Про виконавче провадження». Відповідно до цієї норми до рішень інших органів (посадових осіб) належать виконавчі написи нотаріусів, посвідчення комісій з трудових спорів, що видаються на підставі відповідних рішень таких комісій, постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом, постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», рішення інших органів державної влади, якщо їх виконання за законом покладено на державну виконавчу службу.

Ураховуючи положення ч.5 ст.82 Закону України «Про виконавче провадження», справи з приводу оскарження виконання цих рішень належать до справ адміністративної юрисдикції.

Зазначене вище відображено у судовій практиці. Так, наприклад, ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2013 року (реєстраційний номер 32072725) скасовано ухвалу Ковельського міськрайонного суду від 18 березня 2013 року про повернення позовної заяви у справі №159/49/13 та направлено справу за позовом Приватного підприємства «Люблинецьбуд» до Відділу державної виконавчої служби Ковельського міськрайонного управління юстиції в особі старшого державного виконавця Поліщук Олени Володимирівни про скасування постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, для продовження розгляду в суд першої інстанції, з огляду на те, що суд першої інстанції, приймаючи оскаржувану ухвалу, помилково визначив, що заявлений позов належить розглядати в порядку адміністративної юрисдикції, оскільки позивач, який є боржником у виконавчому провадженні, оскаржує дії органів державної виконавчої служби щодо виконавчого провадження, відкритого на підставі рішення, ухваленого в порядку цивільного судочинства.

Аналогічні правові позиції були викладені Львівським апеляційним адміністративним судом також в ухвалах від 19 вересня 2013 року (реєстраційний номер 33701503), від 04 грудня 2013 року (реєстраційний номер 35861418), від 10 квітня 2012 року (реєстраційний номер 23610318) та ін.

Аналіз судової практики показує, що мають місце труднощі під час визначення юрисдикції судів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби під час виконання зведених виконавчих проваджень.

Згідно зі ст.33 Закону України «Про виконавче провадження» кілька відкритих виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника об’єднуються у зведене виконавче провадження. Ознаками для об’єднання (приєднання) виконавчих проваджень є наявність двох і більше відкритих проваджень щодо одного і того ж боржника про стягнення коштів. У зв’язку з цим у зведеному виконавчому провадженні можуть бути об’єднані виконавчі провадження щодо примусового виконання одного або різних видів виконавчих документів, у тому числі виданих судами однієї чи різних юрисдикцій.

Визначаючи юрисдикцію судів щодо рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби у зведеному виконавчому провадженні, суди враховують, що всі справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності цих органів прийнятих (вчинених, допущених) з метою виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об’єднані виконавчі провадження з примусового виконання виконавчих документів, виданих різними органами, у тому числі судами різних юрисдикцій, належать до юрисдикції адміністративних судів. Такі справи належать до юрисдикції адміністративних судів навіть у разі, коли у зведеному виконавчому провадженні відсутнє виконавче провадження з примусового виконання рішення адміністративного суду.

Юрисдикцію судів щодо вирішення справ з приводу рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби в межах виконавчого провадження, яке об’єднано (приєднано) у зведене виконавче провадження, необхідно визначати з урахуванням юрисдикції суду, до якого належить суд, який видав виконавчий документ, та статусу позивача як сторони у виконавчому провадженні, на що зверталася увага вище. У разі коли у зведеному виконавчому провадженні об’єднані виконавчі провадження з примусового виконання рішень, виданих виключно господарськими чи цивільними судами, рішення, дії чи бездіяльність державної виконавчої служби сторони можуть оскаржити відповідно до господарського чи цивільного суду.

Із судової практики можна навести ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2013 року (реєстраційний номер 30156344) якою ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 03 грудня 2009 року про закриття провадження в адміністративній справі №2а-7119/09/1370 скасовано, та направлено справу за позовом державного підприємства «Львіввугілля» в особі відокремленого підрозділу шахта «Відродження» до начальника підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби головного управління юстиції у Львівській області про скасування постанови про зупинення виконавчого провадження, для продовження розгляду в суд першої інстанції, з огляду на те, що судом не взято до уваги положення п.3 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби» від 13грудня 2010 року №3, у зв’язку із чим невірно визначено юрисдикційну приналежність справи.

Аналогічні правові позиції були викладені Львівським апеляційним адміністративним судом також в ухвалах від 01 серпня 2013 року (реєстраційний номер 32748438), від 12 квітня 2013 року (реєстраційний номер 30849590) та ін.

Окремо необхідно звернути увагу на визначення юрисдикції судів щодо вирішення справ стосовно оскарження постанов про зупинення виконавчого провадження у зведеному виконавчому провадженні.

Частиною першою ст.38 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавче провадження може бути зупинено:

1) у разі звернення державного виконавця до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз’яснення рішення, що підлягає виконанню, про відстрочку або розстрочку виконання, а також про встановлення чи зміну способу і порядку виконання;

2) на прохання боржника, який проходить строкову службу у Збройних Силах України чи інших передбачених законом військових формуваннях, якщо рішення неможливо виконати без його участі;

3) у разі перебування боржника на лікуванні у стаціонарному лікувальному закладі, якщо рішення неможливо виконати без його участі;

4) у разі оголошення розшуку боржника – фізичної особи, транспортних засобів боржника або розшуку дитини;

5) за заявою стягувача у разі його перебування у відпустці за межами населеного пункту, де він проживає.

Як зазначалося раніше підставою для об’єднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження є наявність кількох відкритих виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника.

У зв’язку з цим на підставі п.п.2,3,4 ч.1 ст.38 цього Закону державний виконавець може зупинити лише зведене виконавче провадження, а тому таке рішення підлягає оскарженню до адміністративного суду.

На підставі п.п.1,5 цієї норми державний виконавець може зупинити окреме виконавче провадження, що об’єднано у зведене виконавче провадження. Юрисдикцію судів щодо оскарження такої постанови про зупинення виконавчого провадження необхідно визначати з урахуванням юрисдикції суду, до якого належить суд, який видав виконавчий документ, та статусу заявника у виконавчому провадженні, про що вже йшлося.

Аналіз судової практики свідчить про наявність неоднакового підходу до визначення юрисдикції судів щодо вирішення справ про оскарження постанов державного виконавця про стягнення з боржника виконавчого збору, про накладення штрафу на боржника.

Такі постанови державний виконавець приймає у ході виконання конкретного судового рішення, однак вони, на відміну від інших постанов, містять припис про додаткове до визначеного виконавчим документом зобов’язання боржника у виконавчому провадженні, яке має майновий характер.

З моменту прийняття таких постанов та на їх підставі державний виконавець вживає заходів примусового виконання. Тобто ці документи набувають статусу виконавчого документа з часу прийняття і їх примусове виконання здійснюється у загальному порядку – спочатку у межах виконавчого провадження, під час виконання якого вони прийняті, а у разі невиконання, у випадках, передбачених Законом України «Про виконавче провадження», на підставі цих постанов відкривається окреме виконавче провадження.

Тому судам слід враховувати, що спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби під час виконання постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору або накладення штрафу, прийнятої під час виконання будь-яких виконавчих документів, у тому числі рішень судів загальної юрисдикції та господарських судів, також належать до адміністративної юрисдикції та підлягають розгляду окружними адміністративним судами.

Ці правила поширюються і на порядок оскарження постанов про стягнення з боржника витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій.

Для прикладу можна навести ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 вересня 2013 року (реєстраційний номер 33739808) ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 07 травня 2013 року про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі №813/3473/13-а - скасовано та направлено справу за позовом Дрогобицької міської ради Львівської області до Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Львівській області про скасування постанови державного виконавця про накладення штрафу, до суду першої інстанції для продовження розгляду справи, з огляду на те, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані, що не враховано судом першої інстанції.

Аналогічні правові позиції були викладені Львівським апеляційним адміністративним судом також в ухвалах від 12 червня 2013 року (реєстраційний номер 31827665), від 17 квітня 2013 року (реєстраційний номер 30804493) та ін.

Також, слід зазначити, що відповідно до ч.5 ст.83 Закону України «Про виконавче провадження» постанови начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, про скасування постанови або іншого процесуального документа (його частини) або про визнання недійсним акта, постанови начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або державного виконавця про виправлення граматичної чи арифметичної помилки, постанова керівника вищестоящого органу державної виконавчої служби щодо виявлених порушень вимог закону можуть бути оскаржені в десятиденний строк із дня їх винесення, зокрема й у судовому порядку. Юрисдикція таких справ визначається з урахуванням положень ч.1 ст.181 КАС України та ч.ч.4,5 ст.82 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки вищенаведені акти виносяться у конкретному виконавчому провадженні.

2.2 Предметна підсудність справ з приводу рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби

Частина 4 ст.82 Закону України «Про виконавче провадження» визначає предметну підсудність справ, заявниками у яких є сторони виконавчого провадження: такі справи підсудні суду, який видав виконавчий документ. Цим судам також підсудні справи за позовами представників сторін та прокурора.

Інші учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, можуть оскаржити рішення, дії чи бездіяльність посадової особи органу державної виконавчої служби до відповідного адміністративного суду. Предметну підсудність таких справ зазначена норма не встановлює, а тому для її визначення застосуванню підлягають положення ст.18 КАС України.

Згідно з п.5 ст.18 КАС України до підсудності місцевих загальних судів як адміністративних судів віднесено усі справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності посадової особи органу державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення місцевого загального суду як адміністративного суду у справах, які визначені пунктами 1–4 частини першої цієї статті, незалежно статусу позивача у виконавчому провадженні.

Щодо інших адміністративних справ, у яких цими судами видано виконавчі листи, рішення, дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби до цих судів можуть оскаржити лише сторони виконавчого провадження, їхні представники та прокурор. Іншим учасникам виконавчого провадження чи особам, які залучаються до проведення виконавчих дій, із відповідними позовними заявами необхідно звертатися до окружного адміністративного суду.

Справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності посадової особи органу державної виконавчої служби щодо виконання рішень окружних адміністративних судів, інших органів (посадових осіб) незалежно від заявника, справи за позовами інших учасників виконавчого провадження та осіб, які залучаються до проведення виконавчих дій щодо виконання рішень загальних та господарських судів, також предметно підсудні окружним адміністративним судам.

Територіально справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності щодо виконання виконавчих документів, виданих окружними адміністративними судами, підсудні тим судам, які видали виконавчий документ. Територіальна підсудність інших справ визначається відповідно до ст.19 КАС України.

Із судової практики можна навести ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 09 квітня 2013 року (реєстраційний номер 30620908) якою ухвалу Франківського районного суду м.Львова від 07 травня 2012 року про повернення позовної заяви у справі №1326/3812/2012 - скасовано, та направлено справу за позовом Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області до Головного управління юстиції у Львівській області, відділу державної виконавчої служби Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області, підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання протиправними дій та скасування постанови про заміну сторони виконавчого провадження, для продовження розгляду в суд першої інстанції, з огляду на те, що позивачем, який є стороною виконавчого провадження, оскаржується постанова державного виконавця про заміну сторони виконавчого провадження, яка винесена у виконавчому провадженні щодо виконання виконавчого листа виданого цим судом у справі передбаченій п.4 ч.1 ст.18 КАС України.

Аналогічні правові позиції були викладені Львівським апеляційним адміністративним судом також в ухвалах від 16 жовтня 2013 року (реєстраційний номер 34293160), від 05 липня 2013 року (реєстраційний номер 32496284) та ін.

2.3 Застосування строків звернення до адміністративного суду

Частиною 2 ст.181 КАС України встановлено спеціальні строки звернення до суду, для того щоб запобігти затягуванню виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню, зокрема такі строки є скороченими.

Так, рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби може бути оскаржено у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів.

У разі порушення цього строку судам слід застосовувати приписи ст.100 КАС України, за якими адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка його подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.

Слід наголосити на непоодиноких випадках передчасного залишення судами першої інстанції адміністративних позовів у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби без розгляду.

Постановляючи такі ухвали, адміністративними судами часто не було досліджено питання про поважність причин пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду із такими позовами, поверхнево з'ясовано істотні обставини справи, та належним чином не перевірено посилання позивачів щодо несвоєчасного повідомлення органами ДВС про прийняті рішення чи інші зазначені ними підстави які можуть свідчити про поважність такого пропуску строку, що мало своїм наслідком скасування апеляційним судом прийнятих ними ухвал, оскільки такі порушували право позивачів належний судовий захист.

Так, до прикладу ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2013 року (реєстраційний номер 36279526) скасовано ухвалу Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 05.09.2013 року у справі № 2а-1072/11/0970 та направлено справу для продовження розгляду, оскільки суд не вказав коли саме третя особа отримала акт опису та арешту майна і з якого саме часу слід відраховувати пропущений строк.

Аналогічні правові позиції були викладені Львівським апеляційним адміністративним судом також в ухвалах від 28 жовтня 2013 року (реєстраційний номер 34513071), від 19 вересня 2013 року (реєстраційний номер 33863843) та ін.

3.Скасування судових рішень з підстав порушення норм матеріального права

Аналізуючи практику судового розгляду справ щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, які надійшли до суду апеляційної інстанції із апеляційними скаргами на постанови судів першої інстанції, можна відзначити, що такі справи судами першої інстанції вирішувались в основному з дотриманням норм матеріального і процесуального права, всебічно і повно встановлювались обставини справи. Однак, по деяких справах апеляційні скарги все ж були визнані обґрунтованими і постанови суду скасовані.

3.1 Проблемні питання визначення належного відповідача у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби

Відповідачем у справах з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби чи іншої посадової особи державної виконавчої служби є відповідний орган державної виконавчої служби (ст.181 КАС України). Такими органами державної виконавчої служби є:

1. Державна виконавча служба України, до складу якої входить відділ примусового виконання рішень.

2. Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень.

3. Районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні, міжрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Отже, судам необхідно мати на увазі, що в цій категорії справ відповідачами можуть бути лише перераховані органи державної виконавчої служби у зв’язку з тим, що структурні підрозділи органів державної виконавчої служби: відділ примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України, відділи примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі – не визначені Законом України «Про державну виконавчу службу» як самостійні органи державної виконавчої служби, що виключає можливість їхньої участі як відповідачів у таких справах.

Ураховуючи те, що наведений перелік органів державної виконавчої служби є вичерпним, судам, у разі подання позовної заяви до державних виконавців або інших посадових осіб органів державної виконавчої служби чи до відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України, управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, необхідно за правилами ст.52 КАС України здійснювати заміну первинного відповідача на належного – відповідно Державну виконавчу службу України, управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головного управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, або, у разі наявності заперечень позивача, залучати вказаний орган як другого відповідача.

Указом Президента України від 06 квітня 2011 року №385/2011 затверджено Положення про Державну виконавчу службу України, відповідно до п.1 якого Державна виконавча служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) відповідно до законів.

Таким чином, справи щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності Державної виконавчої служби України щодо виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) повинні розглядатися та вирішуватися адміністративним судом першої інстанції колегією у складі трьох суддів. Справи, у яких відповідачем є інший орган державної виконавчої служби, розглядаються та вирішуються одноособово, крім випадків, передбачених ч.2 ст.24 КАС України.

Судам слід звернути увагу на те, що управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень, є органами державної виконавчої служби відповідно до Закону України «Про державну виконавчу службу», але не є юридичними особами. Водночас ці органи можуть бути належними відповідачами у справах з приводу оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, прийнятих у виконавчому провадженні».

Для прикладу можна навести постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 квітня 2013 року (реєстраційний номер 30831676) якою постанову Воловецького районного суду Закарпатської області від 03 березня 2010 року у справі №2а-4/10 скасовано та прийнято нову постанову, якою відмовлено у задоволенні позову Чижа Василя Миколайовича до підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Закарпатській області, третя особа районний відділ державної виконавчої служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції про бездіяльність державного виконавця, скасування рішення та відшкодування моральної шкоди, з огляду на те, що позов був заявлений не до належного відповідача, а суд першої інстанції в порушення ст.52 КАС України вказаного не встановив та не допустив заміну належної сторони у справі.

Аналогічні правові позиції були викладені Львівським апеляційним адміністративним судом також в постановах від 19 листопада 2013 року (реєстраційний номер 36031684), від 07 листопада 2013 року (реєстраційний номер 35218577) та ін.

3.2 Визначення підвідомчості виконавчих проваджень відділам примусового виконання рішень

Одним із проблемних питань, яке виникає під час розгляду справ, що досліджувалися, є застосування судами положень ч.2 ст.21 Закону України «Про виконавче провадження». Цією нормою визначено підвідомчість виконавчих проваджень відділам примусового виконання рішень. Критеріями її визначення є статус боржника у виконавчому провадженні та розмір стягнення.

Цією нормою на відділ примусового виконання рішень управлінь державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головного управління юстиції в області, містах Києві та Севастополі покладається виконання рішень, за якими:

1) боржниками є територіальні підрозділи центральних органів виконавчої влади, місцеві суди, міські, районні або селищні ради чи районні державні адміністрації та їх структурні підрозділи, міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, військові прокуратури гарнізонів, інші територіальні підрозділи органів державної влади та їх посадові особи;

2) сума зобов’язання становить від трьох до десяти мільйонів гривень або еквівалентну суму в іноземній валюті.

Кожна із зазначених у пунктах 1 та 2 умов є самостійною та достатньою для визначення підсудності виконавчих проваджень.

Прикладами судової практики є ухвала Львівського апеляційного адміністративного суду від 13 березня 2012 року (реєстраційний номер 22129401), якою залишено без змін постанову Сихівського районного суду м.Львова від 03 листопада 2010 року у справі №2а-1320/10/1319 за позовом Сихівського відділу соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради до Сихівського відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції про визнання протиправними дій державного виконавця цього відділу щодо відкриття та здійснення виконавчого провадження, боржником у якому є Сихівський відділ соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради, скасування постанови про відкриття виконавчого провадження та зобов’язання державного виконавця скерувати виконавчий лист за належністю у підрозділ примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Львівській області, з огляду на те, що судом першої інстанції було вірно задоволено позов, так як боржником за виконавчим документом виступає структурний підрозділ міської ради, що в силу ч.2 ст.21 Закону України «Про виконавче провадження» виключає можливість прийняття вказаного виконавчого документа відповідачем по справі.

Аналогічні правові позиції були викладені Львівським апеляційним адміністративним судом також в постановах від 08 серпня 2013 року (реєстраційний номер 33001235), від 10 вересня 2013 року (реєстраційний номер 33754481) та ін.

Необхідно звернути увагу, що відповідно до ч.7 ст.20 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження може бути передано від одного органу державної виконавчої служби до іншого, від одного державного виконавця до іншого в порядку, встановленому Міністерством юстиції України. Такий порядок визначено розділом VI «Інструкції з організації примусового виконання рішень», затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року №512/5.

3.3 Вимоги до виконавчого документа

Аналіз судової практики показав також наявність спорів, пов’язаних оформленням судами виконавчих документів.

Відповідно до п.6 ч.1 ст.26 Закону України «Про виконавче провадження» невідповідність виконавчого документа вимогам, передбаченим ст.18 цього Закону, є підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Найбільш дискусійним питанням, що стосується оформлення виконавчого документа, є питання про необхідність зазначення ідентифікаційного коду суб’єкта господарської діяльності стягувача та боржника за наявності (для юридичних осіб), індивідуального ідентифікаційного номера стягувача та боржника за наявності (для фізичних осіб – платників податків). Підґрунтям для різного розуміння необхідності зазначення цього реквізиту у виконавчому листі є визначення у нормі умови стосовно його наявності. Вивчення справ показало, що органи державної виконавчої служби вважають, що такі дані є обов’язковою інформацією, яку повинен містити виконавчий документ, вважаючи, що ця інформація може бути відсутньою лише за умови відсутності коду чи номера у особи. З огляду на це відмовляють у відкритті виконавчого провадження. Позиція судів, яка відслідковується у судових рішеннях, полягає у тому, що така інформація зазначається лише у разі її наявності у матеріалах адміністративної справи.

Дійсно, відсутність ідентифікаційного номера юридичної особи чи реєстраційного номера облікової картки платника податків (фізичної особи), особливо в разі, якщо ці дані стосуються боржника у виконавчому провадженні, утруднюють здійснення виконавчих дій, особливо щодо виявлення майна боржника, але не унеможливлюють їх.

Відповідно до ч.3 ст.26 Закону України «Про виконавче провадження» у разі відмови у відкритті виконавчого провадження на підставі п.6 ч.1 цієї статті державний виконавець роз’яснює заявникові право на звернення до суду чи іншого органу (посадової особи), які видали виконавчий документ, щодо приведення його у відповідність із вимогами ст.18 цього Закону.

Однак, у разі відсутності інформації у матеріалах адміністративної справи, з приводу якої відмовлено у відкритті виконавчого провадження, суд не зможе оформити іншого виконавчого листа, оскільки не наділений повноваження збирати інформацію після закінчення розгляду справи. Водночас державний виконавець відповідно до ст.11 Закону України «Про виконавче провадження» з метою захисту інтересів стягувача має право одержувати безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі конфіденційну.

Це питання вирішувалося, зокрема, Львівським окружним адміністративним судом у справі за позовом Управління Пенсійного фонду України в м.Самборі та Самбірському районі Львівської області до Відділу державної виконавчої служби Самбірського міськрайонного управління юстиції Львівської області за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, про скасування постанови про відкриття виконавчого провадження (постанова від 15 лютого 2012 року, реєстраційний номер 21908720), в якій суд, серед іншого, зазначив, що відсутність даних про ідентифікаційні номер стягувача може бути усунута в процесі виконавчого провадження без скасування постанови про відкриття виконавчого провадження.

Підсумовуючи викладене, варто звернути увагу на те, що виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження. Своєчасність та повнота виконання судового рішення, а відтак захист порушеного права чи інтересу особи залежить, зокрема, і від належного оформлення виконавчого документа.

У контексті порушеної проблеми доречно звернути увагу на порядок видачі судами виконавчих документів.

Стаття 258 КАС України встановлює, що виконавчий лист видається судом першої інстанції за кожним судовим рішенням, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, за заявою осіб, на користь яких воно ухвалено.

Виконавчий лист видається:

судом першої інстанції;

судом апеляційної чи касаційної інстанції, якщо за результатами перегляду справи відповідний суд залишить прийняте по суті позовних вимог рішення без змін, ухвалить нове судове рішення по суті позовних вимог чи змінить судове рішення, за умови, що заява особи про видачу виконавчого листа надійшла до моменту повернення адміністративної справи до суду першої інстанції.

Відповідно до пункту 4.6 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України 26 листопада 2010 року №30, виконавчий документ формується в автоматизованій системі та видається (надсилається) відповідно до чинного законодавства в роздрукованому вигляді.

Таким чином, з аналізу цих норм можна дійти висновку, що підставою для видачі виконавчого листа, який формується в автоматизованій системі, є заява особи, на користь якої воно ухвалено, та наявність у суді відповідної адміністративної справи.

3.4 Строки пред’явлення виконавчого документа до виконання

Дослідження показало, що у зв’язку з набранням 09.03.2011 чинності нової редакції Закону України «Про виконавче провадження» у судовій практиці виникло питання, пов’язане із застосуванням строків пред’явлення до виконання виконавчих документів, виданих адміністративними судами.

Із порівняльного аналізу редакцій цієї норми вбачається, що було зменшено строк пред’явлення до виконання судових документів, зокрема виконавчих листів, виданих адміністративними судами, з трьох років до одного.

При цьому перебіг строку пред’явлення виконавчих листів, виданих адміністративними судами, залишився незмінним, а саме:

з наступного дня після набрання рішенням законної сили;

з наступного дня після закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення;

з наступного дня після постановлення судового рішення в разі, якщо судове рішення підлягає негайному виконанню.

Пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 04 листопада 2010 року №2677-VI «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)» встановлено, що виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред’являються до виконання у строки, встановлені на момент їх видачі.

Таким чином, відповідно до зазначеної норми виконавчі документи, видані адміністративними судами до 09.03.2011, підлягають пред’явленню до виконання упродовж трьох років починаючи з наступного дня після їх видачі.

Однак цим Законом не врегульовано питання про строк пред’явлення до виконання виконавчих документів, перебіг якого розпочався до 09.03.2011, які станом на цю дату видані не були.

Вирішуючи це питання, судам за аналогією закону слід застосовувати положення п.4 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 4 листопада 2010 року № 2677-VI «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)».

Отже, строк пред’явлення до виконання виконавчого документа, перебіг якого розпочався до 09.03.2011, а виданого після цієї дати, також становить три роки.

Також, апеляційний суд звертає увагу судів першої інстанції на необхідність при розгляді зазначених спорів враховувати обставини, що зумовлюють переривання строку пред’явлення до виконання виконавчих документів. Відповідно до п.1 ч.1 ст.23 Закону України «Про виконавче провадження» такі строки перериваються пред’явленням виконавчого документа до виконання.

3.5 Закінчення виконавчого провадження

Вирішуючи питання щодо правомірності постанов органу ДВС про закінчення виконавчого провадження в зв'язку з неможливістю виконання рішення суду, на підставі п.11 ч.1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» суди мають враховувати наступне.

Відповідно до ст.11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Державний виконавець: здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення (далі - виконавчий документ), у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом; надає сторонам виконавчого провадження та їх представникам можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; розглядає заяви сторін та інших учасників виконавчого провадження і їхні клопотання; заявляє в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом; роз'яснює сторонам їхні права і обов'язки.

Статтею 38 Закону України «Про виконавче провадження» передбачені наслідки закінчення виконавчого провадження. У разі закінчення виконавчого провадження скасовуються інші здійснені державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв'язку із закінченням виконавчого провадження. Закінчене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачене цим Законом. Відтак, позивач позбавлений права повторно пред'явити виконавчий лист до виконання.

З огляду на вищенаведене, закінчення виконавчого провадження є фактично відмовою у виконанні судового рішення.

Згідно з положеннями ч.5 ст.124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Згідно роз'яснень п.20 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби» державний виконавець зобов'язаний здійснювати необхідні заходи щодо своєчасного і повного виконання рішення, зазначеного у документі на примусове виконання рішення, у спосіб і порядок, визначені виконавчим документом.

Відповідно до висновків Європейського суду з прав людини у рішеннях від 29 червня 2004 року у справі «Півень проти України» та від 07 травня 2002 року у справі «Бурдов проти Росії», державний орган не може посилатися на відсутність коштів щоб не виплачувати борг, підтверджений судовим рішенням. Відсутність грошових коштів не є для влади (держави) виправданням для невиконання рішення суду.

Відповідно до п.29 рішення Європейського суду з прав людини від 13 липня 2006 року по справі «Васильєв проти України» виконання рішення щодо боржника залишається обов'язком держави.

З огляду на вищенаведене, держава повинна виконувати взяті на себе зобов'язання та не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності.

Така позиція апеляційного суду була висвітлена зокрема у постанові Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2013 року (реєстраційний номер 34462647) та в ухвалі від 16 грудня 2013 року (реєстраційний номер 36241099) та ін.

Висновки

Провівши аналіз практики застосування законодавства у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби можна зробити висновок, що судами в цілому правильно застосовується законодавство, повно і об’єктивно встановлюються обставини справи, однак все ж у значній кількості справ суди першої інстанції помилково застосують норми матеріального чи процесуального права, що як наслідок призводить до скасування таких судових рішень.

Як свідчить судова практика, найбільше проблем у судах першої інстанції апеляційного округу виникає при визначенні юрисдикції у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, а також їх предметної та територіальної підсудності. В ході проведення узагальнення вказані випадки було проаналізовано, у зв’язку із чим можна стверджувати, що причини їх виникнення закладені в законодавчому регулюванні цього питання.

За результатами проведеного узагальнення та з метою формування єдиної та правильної судової практики застосування норм законодавства при вирішенні даної категорії спорів доцільним є проведення семінару з питань застосування законодавства при вирішенні справ про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, довести до відома місцевих судів матеріали проведеного узагальнення для вивчення та практичного використання.

Узагальнюючи вищенаведене, зазначимо, що формування однакової судової практики при застосуванні законодавства сприяє оперативності та ефективності розгляду справ, підвищує рівень захищеності прав і свобод громадян. Забезпечення єдиної судової практики в адміністративному судочинстві значною мірою залежить від своєчасного надання методичної допомоги судам першої інстанції та посилення контролю за єдністю судової практики у судах всіх інстанцій.

Суддя Львівського апеляційного

адміністративного суду В.Я. Качмар

В ході реформування судової системи цей суд припинив роботу